Напрямки роботи:
*Робота з дітьми з особливими освітніми потребами;
*Психодіагностичні дослідження;
*Проведення розвивальних занять та тренінгів;
*Індивідуальне консультування батьків, дітей та працівників закладу
* Проведення тренінгів та семінарів для працівників закладу;
*Виступи на педагогічних нарадах та батьківських зборах
РОБОТА З ПІСКОМ ТА КОНСТРУЮВАННЯ В РЕСУРСНІЙ КІМНАТІ
Працюємо над розвитком психічних процесів з дітками середньої групи
Нам важливо пам’ятати, що аудіальний канал сприйняття під час гулу сирен під особливим навантаженням. Тож треба його «зайняти»:
- Співати хором.
- Слухати в навушниках аудіоказки та музику.
- Взяти із собою гітару, влаштувати для всіх концерт.
- Кричати кричалки проти «утипутіна» та російської армії.
Тіло
- Пластилін (зараз ліпити може бути ефективніше, ніж малювати). Сьогодні донька ліпила «утипутіна», танк, війська.
- По можливості взяти із собою подушки, щоб зробити будиночок.
- Нитки, щоб довкола себе «прокреслити» коло безпеки.
- Орігамі.
- Робити мотанки з хусточок та роздавати дітям у сховищі.
- Вчитися жонглювати.
- «Чарівні дотики»: уявити, що тіло — музичний інструмент. Кожна частина тіла видає свій звук. Торкатися долонькою, а дитина співає, мукає, кукурікає тощо.
- «Я — тварина»: показати жестом, позою, звуками, яка тварина. Другий партнер із гри відгадує. Образ тварини завжди «про життєвість».
- «Докричатися до Місяця»: уявити, що треба крикнути послання космонавтам чи інопланетянам. Можна кричати з різних кутів кімнати одне одному, можна спрямовувати звук далеко-далеко.
- «Вдихнути хмару»: уявити, що вдихнули хмару, і видихнути її зі звуком, можна із грозою та блискавкою (тупаючи ногами).
- «Погода»: можна йти, можна стукати пучками пальців (краще нігтями): спочатку сонечко і легкий вітер (йдемо-стукаємо повільно, м’яко і тихо), потім вітер міцніє, починається дощ (йдемо швидше і тупаємо). Дощ посилюється — тупаємо сильніше, злива — стрибаємо, гроза — ураган — стрибаємо, дуємо і кричимо, вітер заспокоюється, дощ стихає — поступово йдемо тихіше і повільніше. Закінчуємо «хорошою погодою».
- «Клац-клац»: клацати зубами, ніби від холоду, потім показувати зуби, як мавпочки, шкіритись і гарчати, як тигри. Після цього перетворитися на людей.
- «Лети!»: дмухати одне на одного, як на перо. Дозволити собі подмухати на одного з батьків, щоб «здути» його з місця.
- «Штовхалки»: «відштовхнути повітряною хвилею» одного з батьків (партнера по грі), зробивши жест руками. Партнер «відлітає» від дитини.
- «Борці сумо»: засунути подушку під футболку і штовхатися, подушка пом’якшуватиме удар.
- Рвати папір, а потім зібрати з уривків колаж.
- Боулінг: збивати будь-які предмети (дозволити порушити порядок).
- «Злий бобер»: придумати злу тварину і поводитися так, як може поводитися ця тварина. Потім перетворитися на добру тварину. Потім — на людину.
- «Випустити пазурі»: показати, як тигреня шипить і показує пазурі, коли хоче захиститися. Потім перетворитися на людину.
- «У ціль»: зім’яти в руках папір і як м’ячиком влучити в ціль.
- Кричати в «мішок для крику». Або в склянку.
- «Буцалки так-ні» — буцатись руками чи головою, говорячи по черзі «так» чи «ні».
Настільні ігри
- Шахи — шашки.
- Причому шашки збивати щиглями (нам потрібні «агресивні дії»).
- Будь-які настолки.
- Карти.
- Що простіша (тупіша) гра, то краще.
- Розставляти доміношки та влаштовувати «ланцюгову реакцію».
Малювати
- Мандали, будиночки, веселки.
- Мрію.
- Найбезпечніше, захищене місце.
- Те, що хочеться робити одразу після війни.
- Розмальовки.
- Ангелів.
Ігри зі словами
«Питання»: один гравець ставить запитання — другий повинен відповісти на нього питанням. Гра триває, доки хтось скаже речення без питання. Наприклад: «Ти їв сьогодні? — А чому ти цікавишся? — Хіба це секретне питання?» — і так далі.
«Чотири слова» (дітям від 8 років можна запропонувати і 5–6 слів): вибираємо 4 абсолютно не пов’язані між собою слова. Використовуючи їх, складаємо по черзі невелику розповідь.
«Багато слів»: вибираємо велике слово. З його букв кожен на своєму аркуші складає та записує багато маленьких. Діти можуть спочатку бути в команді з дорослими, а потім вони швидко стають самостійними гравцями.
«Малювання словом»: вибираємо слово, яке дитині складно писати або вимовляти. Вигадуємо, що саме малюватимемо. Наприклад, намалювати фігурку кота, використовуючи лише загадане слово (пишемо його багато разів у різних площинах).
«Навпаки»: говорити слова навпаки, не записуючи їх. Наприклад, чайник — киньяч, стіна — анітс…
Написати врозсип на аркуші літери, з’єднувати букви лініями в слова.
«Покажи слово»: один гравець загадує слово і показує його пантомімою.
«Я загадав»: розповісти про загадане слово, не називаючи його. Наприклад: «Я загадав — білий, холодний, рипить під ногами, тане».
«Індукція — дедукція»: гравець загадує предмет. Інші повинні його вгадати, ставлячи запитання, на які він може відповісти тільки «так» або «ні» (з дитиною ми починали із загадування тварин та частин тіла).
«Остання літера»: кожен гравець каже слово, яке починається на останню літеру попереднього слова.
«Рима»: називаємо 4 (або 2) випадкові слова, на які шукаємо риму або з якими вигадуємо чотиривірші.
«Літера»: називаємо слова лише на задану букву.
«Шукаємо подібне»: називаємо два випадкові слова — чим вони можуть бути об’єднані?
«Чарівна мова»: для дітей, які навчаються розбивати слова на склади. Розмовляємо, перед кожним складом додаючи додатковий склад (жи, ма, хрю…)
«Нісенітниця»: говоримо початок речення, до якого потрібно вигадати продовження-«нісенітницю», абсолютно нереальне.
«Казка»: складаємо казку — кожен каже по реченню.
«Асоціації»: один гравець називає слово, наступний — свою асоціацію на це слово (дітям можемо пояснити — перше, що спадає на думку, коли чуєш це слово).
«Це слово вміє…»: описуємо слово його «вміннями».
«Картина»: називаємо слово. По черзі розповідаємо, яку об’ємну картину ми бачимо, коли вимовляємо це слово. Наприклад, для одного гравця слово «чай» означає: сім’я сидить за столом і розмовляє, для іншого — чайна плантація та збирачі чаю, для третього — стіл накритий скатертиною, грає музика, для четвертого — чайна церемонія, для п’ятого — людина сама стоїть біля вікна, насолоджуючись самотністю та чаєм.
«Антоніми»: називаємо слова і шукаємо до них антоніми.
«Неіснуюче слово»: вигадуємо неіснуючі слова, і що вони могли б означати мовою інопланетян.
«Тарабарська мова»: говоримо одне з одним тарабарською мовою, намагаючись за інтонацією вгадати, про що кожен говорить.
Також помічні мультики й ігри в телефоні, де задіяно просторове сприйняття — типу тетріса.
Через війну багато дітей пережили травматичний досвід, часто вони були позбавлені найнеобхіднішого – їжі чи сну. Волонтери та представники приймаючої сторони під час спілкування з дітьми, які пережили стресову ситуацію, мають дотримуватися певного алгоритму встановлення контакту. Це допоможе не порушувати кордони дитини та «відновити» відчуття безпеки.
Як встановити контакт з дитиною:
І. Етап «Знайомство»
- Опустіться на рівень дитини (наприклад, присядьте, щоб фізично бути на одному рівні)
- Представтесь: назвіть ім’я, чим займаєтесь та як пов’язані з дитиною (“Мене звати Марія, я – волонтерка, яка допомагає сім’ям під час перебування в нашому місті”).
- Запитайте, як ви її можете називати (наприклад: “Як я можу до тебе звертатися?”).
- Поясніть, як довго ви будете з дитиною (наприклад: “Сьогодні ніч ти проведеш тут, я буду разом із тобою, поки не приїде автобус, а потім ти поїдеш далі”).
ІІ. Етап «Оцінювання потреб дитини»
- Запитайте дитину, як вона себе почуває.
- Запитайте, що їй потрібно зараз. Чи бажає вона води, поїсти, в туалет? Чи їй не холодно? Можливо дитина захворіла та потребує лікування? Чи бажає вона погратись (можливо, з іншими дітьми, якщо вони також перебувають разом з вами)?
ІІІ. Етап «Знайомство з місцевістю»
- Покажіть дитині приміщення, в якому вона буде перебувати: де знаходиться туалет, ванна кімната, де дитина буде спати, де можна поїсти та пограти тощо.
- Розкажіть дитині правила перебування (наприклад: “Ми будемо вечеряти о 19:00 ось у тій кімнаті, а лягаємо всі спати о 21:00”).
- Розкажіть про місцевість, в якій опинилася дитина (про ваше місто, село, про інші особливості місцевості, які варто знати дитині).
ІV. Етап «Підтримка»
- Скажіть дитині, що якщо вона хоче поговорити, то ви готові її вислухати.
- Запитайте у дитини на які теми їй подобається говорити.
- Запитайте, на які теми вона б не хотіла говорити.
- Запитайте, що їй подобається робити (наприклад, чи любить дитина малювати, ліпити, танцювати, співати, збирати лего тощо).
- Скажіть дитині, що якщо їй щось буде треба, то вона може звернутися до вас.
Що не рекомендується робити під час спілкування з дитиною:
1. Розпитувати у дитини про військові дії, які вона могла побачити, про те, як їй було, коли лунали сирени, вибухи та постріли*.
2. Розпитувати дитину про тих, хто з її близьких залишився в місцях ведення бойових дій*.
3. Порушувати особистісні кодони дитини, обов’язково треба запитати у дитини, чи можна взяти її за руку, обійняти, перш ніж це зробити.
4. Проявляти нещирі емоції (ви так само є людиною, яка має власні переживання, і якщо у вас немає насторою, то не треба «натягувати» посмішку лише через те, що перед вами стоїть дитина. Діти відчувають нещирість дорослих, що може негативно вплинути на ваші стосунки).
5. У присутності дитини обговорювати травмувальні події, пов’язані із військовими діями.
6. Використовувати ненормативну лексику у присутності дитини.
7. Ставити питання типу: «А як у тебе вдома було?». Краще замініть його на: «А як тобі подобається?» або «Як би тобі хотілось?».
*Розпитування дитини про травмувальні події може призвести до негативних переживань або істерики, що є вкрай небажаним. Краще щоб дитина сама розповіла про це, коли буде готова.
Триває вторгнення Росії в Україну. Збройні Сили України героїчно відбивають атаки ворога, а мільйони українців переховуються у бомбосховищах. Як говорити з дітьми про війну? Яких правил слід дотримуватися та чого точно не можна робити?
Дати дитині відчуття безпеки
Дітям будь-якого віку дуже важливо відчувати безпеку. Вони мають бути впевнені, що коли приходять до своїх дорослих, яким довіряють — отримають відповідь.
Терпляче відповідати на ті самі питання знову
Діти, особливо маленькі, можуть ставити ті самі запитання знову і знову, ходячи по колу. Дорослим треба бути готовими щоразу терпляче відповідати на ці питання. Знову і знову казати, що з нами все буде добре, все буде гаразд, українська армія хоробро і професійно нас захищає.
Давати тілесний контакт
У будь-якій тривозі завжди задіяне тіло. Тому важливо обіймати, давати відчути кордони. Разом вовтузитися, будувати халабуди.
Підготуватися до розмови
Бути готовим, що коли в інформаційному полі тема існує — діти можуть прийти з питаннями. Важливо не відвертатися, не казати «заспокойся», а дати правдиву відповідь відповідно до віку.
Відповідати лише на питання, які ставить дитина
Із 4–5 років діти можуть приходити з питаннями про війну, про насилля. Дітям такого віку важливо давати інформацію коротко. Відповідати саме на те питання, яке ставить дитина. Не підіймати тих аспектів, про які дитина не запитує.
Проговорювати рутинні речі
Нагадувати дитині, хто є поруч, до кого можна звернутися, коли потрібна підтримка. Проговорювати інформацію, яку дитина повинна знати відповідно до віку — адресу, кого з дорослих і де можна знайти, якщо дитина опинилася сама.
Нагадати, хто є поруч з дитиною
Дошкільнятам і молодшим школярам важливо дати зрозуміти: «Я поруч з тобою. А ще поруч з тобою є…» — перерахувати тих близьких, які піклуються про дитину і до яких вона може звернутися. Показати, що війна — це десь далеко, а тут є твій великий, безпечний, спокійний дорослий.
На небезпечній території повторювати план дій
Нині вся Україна зазнає атак ворожих російських військ. Тому важливо говорити, що ми знаємо, як убезпечити себе. Повторювати з дитиною, що треба робити, якщо ти чуєш сирену чи постріли, під час пожежі, чого робити не можна.
Показати згуртованість солдат
Коли діти молодшого віку запитують щодо солдат, які гинуть на війні, вони опосередковано питають: «Чи я в безпеці? Чи це може статися зі мною або моїми близькими?» Тоді доречно пояснити: «Солдати — люди, для яких це робота. Вони нас захищають. Поруч з ними є багато людей сміливих, відважних. Вони захищають також один одного, допомагають один одному». Тобто дати відчуття згуртованості й спільноти. Це особливо важливо, коли серед близьких є люди, які беруть участь у бойових діях — треба дати розуміння, що він там не сам, поруч з ним є той, хто про нього може подбати. Такий образ є терапевтичним і підтримувальним для дітей будь-якого віку.
Дозволити почуття
Відповідь «не хвилюйся» не позбавить тривожного імпульсу. Можна казати: «Я бачу, що ти хвилюєшся за солдат, за людей, довкола яких війна. Я теж хвилююся». Показати, як саме дорослі переживають ці почуття, як справляються зі своїм страхом. Допомогти прожити цей імпульс — дати глину, помалювати, адже дитина не завжди може виразити словами свої почуття.
Зі школярами ділитися своїми думками
Дітям молодшого підліткового віку теж слід давати відповідь саме на поставлене питання. Можна ділитися своїми думками, почуттями. Але треба бути готовим, що діти молодшого підліткового віку і підлітки можуть мати свою точку зору і хотітимуть поділитися нею. Неодмінно слід давати їм таку можливість.
Із підлітками шукати відповіді разом
Іноді питання, які ставлять підлітки, заганяють у глухий кут. Тоді важливо чесно про це сказати: «Я зараз не знаю відповіді, дай мені трохи часу, і ми повернемося до цієї теми». Або можна сісти разом пошукати інформацію в інтернеті. Добре поділитись висловлюваннями авторитетних для дорослого лідерів думок. Разом почитати їхні дописи, знайти спільно відповідь. Інформаційне поле — бездонне, а критичне мислення в підлітків ще здебільшого не сформоване.
Долати внутрішній конфлікт діалогом
Важливо брати до уваги, яким є інформаційний фон у родині. Ставлення батьків може стикатись із думками, які дитина чує у своєму середовищі, і це викликатиме внутрішній конфлікт у дитини. Треба перебувати в постійному довірливому діалозі, обмінюватися думками — це найважливіше у стосунках з підлітками, зокрема коли говоримо про насилля, війну.
Не формувати упередження
Треба бути обережним, бо, пояснюючи тему війни, можна надовго дати упереджене ставлення до певної нації, категорії людей, обставин.
Не закріпити негативні реакції
Є небезпека закріпити негативні патерни поведінки для певного психоемоційного стану. Наприклад: коли тривожно — батьки починають агресувати. Дорослі можуть самі потрапити в цю воронку почуттів і поділитися цим з дитиною. І надалі вона саме так реагуватиме на тривогу — агресією. Тому слід бути свідомим свого стану і намагатися контролювати свої реакції.
Емоційний стан важливіший за слова
Стан, у якому дорослі говорять з дитиною, важливіший за слова, якими вони говорять. Дитина має бачити, що дорослий стабільний. Так, він має право на свої почуття. Дорослий хвилюється, переживає, співчуває, але він залишається стабільним — для дитини це найважливіше. Страх втрати контролю — найбільший для дитини після страху втрати близької людини. Коли дитина бачить, що дорослий не контролює ситуацію, не контролює сам себе — це лякає, і тут можливе потрапляння в дуже глибоку воронку тривожності, з якої важко вибратися. Дитина весь час перевірятиме, чи мій дорослий у порядку, що з ним відбувається. Це дуже виснажує емоційно.
Звернути увагу на зміни в поведінці дитини
Коли дитина не ставить запитань — це не означає, що тема її не зачіпає.
У дитини ще немає розуміння контексту, власного інструментарію для психічного опрацювання інформації, і тоді лімбічна система мозку дає свої сигнали. А вона відповідає, зокрема, за емоційно-мотиваційну сферу, наприклад, агресію, страх, за навчання, пам’ять, формування біологічних фаз сну. І тоді дитина може поведінково показувати те, про що не говорить. Наприклад, дитина почала гірше спати, їй сняться жахи. Діти молодшого шкільного віку іноді регресують — поводяться, як молодші, й навіть починають говорити, як малюки. Тілесні прояви тривожності — смоктання пальця, обкушування нігтів, нічний енурез — це все ознаки, що щось відбувається.
За тривожних симптомів — дотримуватися ритуалів і розмовляти
Якщо ви бачите тривожні сигнали, можна спробувати дати раду самим, у першу чергу повернути чітке дотримання щоденних ритуалів: сну, прогулянок, прийомів їжі. Треба пробувати говорити з дитиною, питати: «Ти щось побачив, що тебе вразило? Щось трапилось у школі?» Але дитина може не пам’ятати, психіка може витіснити побачене. У моїй практиці так бувало, що ні батьки не знали, ні дитина не могла пригадати, що трапилося, а в процесі арттерапевтичних вправ причина проявилася. Коли тривога виходить на свідомий рівень, її можна взяти, трансформувати, намалювати, замкнути, покласти в скриню і потім з нею щось робити.
Грати
Коли є ознаки, що дитину щось налякало, вразило — з дошкільнятами і дітьми молодшого шкільного віку треба грати. Лімбічний мозок теж займається програванням страху. Грати слід так, як дитина сама поведе, не потрібно нічого нав’язувати чи пропонувати. Треба асистувати, супроводжувати в цьому процесі, ніяк не вести. Діти добре самотерапевтуються через гру.
Слухати дитину уважно
Треба бути поряд з дитиною, слухати її. Особливо це потрібно підліткам, хоча іноді здається навпаки. Їм важливо знати, що ваша увага з ними, ви не у смартфоні, а дивитесь очі в очі. Цей контакт є запрошенням до діалогу: «Ти можеш мені довіряти, можеш мені сказати, я поруч і підтримаю».
Дати імпульс на дію
Після кількох діб у бомбосховищах діти і дорослі відчувають безпорадність. Важливо вселяти розуміння, що хоча б трохи, якийсь мікропроцес від них залежить. Можна написати листа, намалювати листівку солдатам і запостити в соцмережах, надіслати допомогу солдатам. Багато залежить, у що вірить родина: якщо це прийнятно, можна помолитися, хай навіть своїми словами.
Говорити про те, як дитина може підтримати близьких у небезпеці
Якщо рідні дитини перебувають у найбільш небезпечних районах бойових дій, варто розповідати, що вони роблять, змальовувати картинку, що відбувається. Проговорювати прості, лаконічні механізми, як можна підтримати одне одного і тих, хто в небезпеці, — поговорити з ними телефоном або написати в месенджер, якщо це можливо, заспокоїти, розповісти про себе.
Придумати власні ритуали
Із дітьми молодшого віку працюють ритуали, які допоможуть їм впоратися з тривогою, сумом. Наприклад, поговорити про щось, а потім змити водою тривогу. Якщо дитина сумує, дізнавшись про чиюсь смерть — поставити свічку, згадати цю людину, відпустити кульку в небо, відпустити щось річкою.
Називати речі своїми іменами
Не можна говорити про загиблих, що вони «заснули», «пішли», бо це може нав’язати страх, що спати — означає померти. Треба казати як є — людина померла, якщо дитина про це питає.
Говорячи про смерть, повертати в точку безпеки
Діти розуміють, що життя кінечне. Із 4–5 років вони починають ставити ці запитання, це вікова норма. Відповідати слід залежно від того, у що родина вірить — що відбувається з душею. Говорячи з дітьми про смерть, важливо повертати їх у точку безпеки. Завжди закінчувати цю розмову словами: «Ти тут у безпеці, і я у безпеці, ми будемо жити довго. Ми знаємо, що робити, щоб подбати про себе». У дорослих можуть бути свої страхи, але дитині треба дати відчуття: «Я все контролюю, я велика як скеля мама, і ти в безпеці».
У разі втрати близької людини дитина має спертися на стабільного дорослого
Якщо загинув хтось із близьких — важливо, щоб з дитиною залишався хтось більш-менш стабільний. Саме завдяки цій людині дитина може відчувати, що її дитячий світ не розвалився повністю. Зрозуміло, що втрата когось із близьких — це трагедія, і тому потрібен хтось, на кого дитина може спертися. Бо спертися сама на себе вона не здатна. Потрібно горювати, плакати, дозволяти і не зупиняти ці прояви, згадувати, говорити стільки, скільки їй потрібно. Багато обіймати. Згадувати весь рід, тих, хто метафорично стоїть за нами, ніби янголи-охоронці. Розповідати, що роблять ті, хто зараз із дитиною, щоб зміцнювати безпеку і родинні зв’язки. Спираючись на цю умовну стабільність дорослого поруч, дитина може вийти і без допомоги психолога.
Контейнувати почуття
Важливо, щоб був хтось, хто може контейнувати почуття дитини — тобто назвати їх, прийняти почуття, які є нестерпними для дитини. Сказати: «Я бачу, як тобі погано. Мені теж важко. Ти можеш плакати, ти можеш горювати, я буду з тобою». Говорити про те, що відчуває дитина. Проговорювати знову і знову те, що відбувається, плакати разом, горювати разом.
Звернутися до психолога, коли дорослі самі не справляються з горем
Коли поруч з дитиною немає нікого, хто може підтримати, коли дорослим самим настільки важко, що вони не можуть впоратись із втратою, потрібно звернутися до фахівця. Бо така втрата є втратою довіри до світу. Дитина може завмерти і відмовитися від подальшого розвитку. Можливе тривале порушення сну. Може з’явитись аутоагресія — ушкодження самого себе. Тоді дитина буде бити, різати себе, обкушувати собі шкіру, нігті. Це все — привід звернутися до фахівця.
Інформаційний куточок для батьків
У дитячому садочку функціонує сенсорна кімната, в якій дітлахи мають змогу пребувати. Сухий басейн з кульками ніколи не залишається без уваги), діти знімають напруження за допомогою різних технік та матеріалів. Також діти із задоволенням проводять час малюючи в солі. В даній кімнаті проводяться заняття з інклюзивної освіти.
Інформація для батьків
Дитина — дзеркало батьків, або Що потрібно знати про дитячу агресію
У дошкільному віці формується стійкий внутрішній світ, форми поведінки, психологічні якості особистості дитини. Вона розвивається, досліджує, пізнає навколишній світ і водночас стикається з певними перешкодами та труднощами, що зумовлюють негативні емоції та дискомфорт. Наскільки конструктивним стане для дитини такий досвід соціалізації, залежить від дорослих
Дошкільне дитинство — особливий етап у житті дитини, який не лише обумовлює її загальний розвиток, а й проектує усе подальше життя. Дорослі мають розуміти унікальність цього періоду, сприймати дитину як цінність і найголовніше — усвідомлювати свою відповідальність за її гармонійний розвиток. Емоційні взаємини батьків з дитиною спонукають її розкривати потенціал, формують у неї почуття значущості, сприяють подальшій взаємодії. Натомість порушення емоційних зв’язків у сім’ї запускає механізми психологічного захисту Я й зумовлює різні прояви деструктивної поведінки.
1. Агресивні батьки, або
Хто є головними провокаторами агресії
Крива змін емоційного стану та поведінки дитини залежить від характеру її взаємин у сім’ї. Необізнані з особливостями дитячої психіки батьки не переймаються душевним станом дитини, залишають її наодинці зі страхами і у такий спосіб лише посилюють у неї почуття безпорадності у будь-якій критичній ситуації. Під впливом накопичених негативних переживань у дитини знижується рівень психологічного комфорту, що можна помітити у проявах безпідставного, на перший погляд, напруження, замкнутості та страху.
Перші зразки агресивної поведінки дитина отримує саме від близьких дорослих — батьків. Спочатку батьки самі висловлюють негативні емоції, а вже потім і дитина демонструє агресивні реакції, які поступово переростають у спалахи гніву. Будь-які негативні взаємини у сім’ї спричиняють різні аномалії поведінки та порушують спілкування з найближчим оточенням.
Нерідко батьки нехтують тривожними проявами у поведінці дитини-дошкільника й починають висувати свої вимоги до неї лише під час інтенсивної підготовки до школи. Якщо рівень батьківських вимог до дитини та рівень її вимог до самої себе не відповідають один одному, виникає суперечність, що поступово переростає у стресогенний чинник для дитячої психіки. Така ситуація відображає феномен «подвійної моралі», який полягає у тому, що батьки намагаються виховувати дитину на основі базових цінностей та моральних принципів, яких самі не дотримуються.
Протилежна реакція на вплив феномену «подвійної моралі» — протест, який дитина виражає у формі нестандартної поведінки. Свої агресивні наміри дитина проявляє у конфліктних ситуаціях з однолітками, під час яких вона обстоює власні права та інтереси. Зі свого боку дорослі категорично реагують на вибухи агресії та некерованості у дитини й намагаються жорстко обмежити її дії та фантазії.
2. Авторитарний стиль, або
Які виховні методи обирають батьки
Чимало батьків не вміють і не знають як проявити любов до дитини, не вважають теплі довірливі взаємини з нею значимими. Одна із причин такого ставлення батьків до дитини — деформація:
- культури внутрішньо сімейних взаємин;
- ціннісних орієнтацій у вихованні дитини;
- ролі сім’ї у цьому процесі.
Саме тому поширеним ставленням до дитини є авторитарна гіперсоціалізація, за якої батьки:
- поводяться з дитиною надто суворо й категорично;
- змушують її слухатися та беззаперечно коритися їм;
- вимагають від дитини цілковитої дисципліни, високих соціальних досягнень;
- нав’язують дитині власну волю;
- ігнорують думки, інтереси та потреби дитини;
- вдаються до погроз та покарань.
Вітчизняний психолог Григорій Костюк стверджував: «Виховання, яке зводиться до зовнішніх впливів — наказів чи заборон, й ігнорує внутрішні зміни у думках, почуттях, потребах і прагненнях дитини, зазнає невдач. Воно породжує негативні риси особистості дитини, які виражають її протидію грубим вимогам дорослих й закріплюються та перетворюються на стійкі характерологічні риси».
У авторитарній родині дитина постійно перебуває під тиском сімейного оточення й не може і кроку ступити без дозволу батьків. Батьки сприймають таку дитину як невдаху, тому недовіряють їй та суворо контролюють будь-які її дії. Як наслідок, у старшому дошкільному віці така дитина пригнічує свою самостійність, стає схильною до конформістської поведінки, а інколи — агресивних проявів у взаєминах з однолітками. У такій сім’ї дитину часто позбавляють і контролю, і можливості спілкуватися, тож вона залишається наодинці. Це зумовлює почуття розпачу, депресивні стани, формує душевну глухоту та прояви агресії. Така дитина з легкістю пристосовується та вміє бути такою, якою її хочуть бачити, і так само легко порушує норми та правила.
Нерідко дитина проявляє так звану поведінкову, інструментальну агресію, мета якої — досягнути свого. Прояви такої агресії імпульсивні та спонтанні, як-от мимовільний прояв гніву, незадоволення. У дитини старшого дошкільного віку такі прояви можуть стати моделлю поведінки та поступово трансформуватися у властивість особистості — готовність поводитися агресивно. Поведінкова агресія може зумовити агресію ворожу, мета якої — зробити боляче, завдати шкоди.
У авторитарній сім’ї батьки застосовують до дитини фізичну силу й виправдовуються, мовляв, не знають про інші ефективні методи впливу. Батьки вважають фізичні покарання цілком нормальним методом виховання, тож роблять їх неодмінною частиною виховного процесу:
- легко б’ють дитину по руках, потилиці, сідницях;
- залякують жорстокішими покараннями;
- ізолюють у закритій кімнаті;
- позбавляють бажаного чи того, що пообіцяли їй близькі дорослі.
Батьки, які часто застосовують фізичні покарання, навіть і не припускають, що такий метод виховання — насильство за своєю природою
У авторитарній сім’ї батьки нерідко використовують лайливі, образливі слова та нецензурну лексику у присутності дитини чи на її адресу. Такі прояви «батьківської любові» стають для дитини своєрідним емоційним фільтром, через який вона сприймає себе та навколишній світ. Такий стиль комунікації для багатьох сімей стає природним, а іноді набуває рівня ментального насилля.
Дитина, яка постійно чує від близьких людей фрази на кшталт «Ти негарний/дурний/поганий…», «Ти нічогісінько не вмієш», «Ну ти й нікчема!», починає відповідно про себе думати та поводитися. Грубі слова спричиняють у дитини негативні переживання, а іноді — відповідну агресивну реакцію — бажання нагрубити чи навіть вдарити. Приниження та душевні страждання, яких зазнала дитина, зумовлюють у неї почуття відчуженості, віддаляють від батьків та ускладнюють спілкування з ними.
Будь-які прояви насильства та жорстокості руйнують родинні взаємини та травмують дитячу психіку. Дитина, яка стала жертвою чи свідком насильства у власній сім’ї, найімовірніше, перенесе цей страшний досвід у доросле життя — застосовуватиме насильство до власних дітей чи будь-кого в родині й у такий спосіб виховуватиме майбутніх насильників чи жертв.
3. Маленький агресор у групі, або
Коли агресивна дитина потребує більше уваги
Чимало батьків та педагогів переконані, що агресивні діти майже не піддаються традиційному вихованню у дитячому садку, тож стверджують: «Дитина такою народилася», «Погані гени: він вдався у свого дядька/діда, той був таким самим шибайголовою» тощо. Тож дорослі вважають, що дитину слід тримати у дисциплінарних рамках з раннього віку.
Жорсткий характер взаємин може бути дієвим засобом впливу лише у конкретних ситуаціях, проте не тоді, коли дитина потребує більше уваги через свої індивідуальні особливості:
- частіше вередує та капризує;
- має підвищену рухливість;
- постійно змінює настрій;
- змінює харчові уподобання.
Здебільшого дорослі вважають, що дитина не має права на всілякі «вибрики». Нерідко дорослим не вистачає терпіння, аби спокійно поговорити з дитиною й спробувати розв’язати проблему, тож вони обирають інші методи впливу — жорстко «дисциплінують» або просто ігнорують дитину, відштовхують її від себе. Як наслідок, дитина поступово стає неконтрольованою — вона невгамовно кричить, розмахує руками, жбурляє предмети, штовхає усіх тощо. У дитячому колективі однолітки зазвичай обзивають таку дитину «дурником», а вона зі свого боку намагається дати здачі й посилює конфлікт. Якщо дитина скаржиться батькам на такі образи, то у відповідь чує поради: «Не задирайся!», «Не лізь у бійку» чи, навпаки, настанови, які лише посилюють агресію — «Захищайся!», «Навчися давати здачі!», «Не будь ганчіркою!»
Ненависть не може знищити ненависть: тільки любов здатна на це.
Ненависть примножує ненависть, насильство примножує насильство, а грубість примножує грубість.
Мартін Лютер Кінг
У таких ситуаціях дорослим доцільно не критикувати агресивну поведінку дитини, а спокійно проаналізувати кожну конфліктну ситуацію й спробувати навчити дитину адекватно реагувати на зовнішні подразники. Основне завдання дорослих — прагнути зрозуміти дитину, відслідковувати власні реакції на її поведінку й адекватно оцінювати їх щодо конкретної ситуації, а не за принципом «А як вчинила б вихована дитина». Дорослі мають навчити дитину керувати її емоціями, бачити і розуміти емоції однолітків, уникати провокаційних ситуацій.
4. Заохочення, або Чи існує альтернатива покаранню
Дорослі, які вважають покарання припустимим і дієвим методом виховання, зазвичай ігнорують не менш ефективний метод — заохочення, тобто використання різних видів похвали під час спілкування з дитиною. Заохочення — один із чинників розвитку емоційної сфери дошкільників.
Пронизана любов’ю батьківська похвала супроводжує дитину з перших хвилин життя й дитина із задоволенням відгукується на неї. З кожним днем ці реакції набувають різних форм радості — емоційного відчуття щастя, що є сильним імпульсом до дії.
Дитина не народжується з усвідомленням, що правильно, а що — ні. Але в процесі спілкування з люблячими батьками вона починає розпізнавати позитивні і негативні дії та поступово осмислювати базові цінності: добро, красу, чесність, любов. Саме батьки за допомогою оцінних висловлювань та різних заохочень допомагають дитині оволодіти адекватними способами поведінки в різних життєвих ситуаціях.
Позитивне емоційне світосприйняття — важлива умова розвитку особистості. Основу для позитивної самореалізації особистості становить результат позитивно-спрямованого дитячого досвіду — довіра до оточення, відкритість, налаштованість на комунікацію та спільну діяльність з дорослими та однолітками. Якщо батьки розумно використовуватимуть позитивні оцінні висловлювання та похвалу, то зможуть нівелювати потребу вдаватися до покарань й сформувати у дитини власні моделі поведінки, що дуже важливо напередодні її виходу в широкий соціальний простір — шкільне життя.
Дитина у авторитарній сім’ї:
відчуває пронизану любов’ю батьківську похвалу, яка супроводжує її з перших хвилин життя, із задоволенням відгукується на неї
з легкістю пристосовується до будь-яких умов, навчається не реагувати на негативні зауваження батьків та словесні образи
перебуває під тиском сімейного оточення й не може і кроку ступити без дозволу батьків.